Баба



Категории Василь Мисик ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал П.Тичинi Ой стара бабуся — дев'яносто. Нажилась на свiтi, що й казати. Не так нажилась, як наробилась — рук i нiг не чує на негоду. Цiлi днi лежить без руху, водить по стiнi очима, все шукає хоч промiнчик сонця, бо, проживши стiльки лiт, за працею нi разу не могла на нього надивитись. А засне — нахмарюють над нею безкiнечнi, дивнi сни, що сняться, кажуть люди, тiльки перед смертю. То весiлля сниться... Вся в квiтках мiж дружок стоïть вона. Навколо все зникає в п'яному туманi. Тiльки й видно з нього, як напроти мати з батьком держать по iконi, тихо каплючи дрiбними слiзьми на тремтячi руки. Перед ними нахилившись низько, простягнула молодому руку. ...Що за диво: нi дружок нема, нi молодого. Навкруги — якiсь чужi обличчя. А мiж ними, в тишi мертвiй, раптом як заплаче хтось! Одразу туга ïй така зайшла, що, наче колос гнутий вiтром, впала на колiна i ридала, поки сльози, з пилом помiшавшись, в'ïлися в обличчя, поки туга стихла i полегкiсть од очей пiшла у серце... Свiтлом освiтило всю ïï, мов з хмари свiтле сонце вийшло, так ïй тепло, так спокiйно стало! Пiдвелася — й перед себе бачить: це не сонце, це Iсус веселий iз iкони пильно, ясно дивиться на неï, посмiхається i щось говорить... То таке: шумує жито, вiтер розрiзняє колос, безкiнечно свiтлi й темнi гонить полем хвилi. Жне вона, все жне та поглядає, як iз степу суне чорна хмара, важко гримає, вкриває тьмою — скiльки глянеш! — ниви та дороги. Все густiш вона стинає колос, Все скорiш звиває перевесла. Вже й кiнчать лишилось небагато — невеличка смужечка,— як поле заслiпилось, блимнуло й одразу грянув грiм. Молитву прошептала й жне, аж рук не чує. А по нивах рiвний шум усе шумнiш находить, заливає ниви — й нерухомо в сивiй тьмi шумлять вони... ...Стiною пiдiйшов i все залив, заповнив! Мокра вся, спiдницею напнувшись, литки житом колючи, побiгла — й бiжучи почула, наче в житi пiд дощем заплакала дитина — зразу тихо, потiм голоснiше. Тiльки стала... кинулась у жито... Як ударить грiм! та в ту мiстину, де онучок спав ïï. Зирнула: пусто скрiзь, нема онука, тiльки пелюшки чадять у мокрiм житi. Дивнi сни! Прокинеться, поплаче, покладе хреста й дрiмає знову. Й знову сни ïй сняться, ще страшнiшi. Не одхрестиш ïх i не одмолиш. Раз приснилось, наче в тихiй хатi на печi вона сама куняє й крiзь дрiмоту чує, як надворi хтось гукає весело, ногами на порозi тупа, тисне клямку, одчиня кривi, рипливi дверi... Це онук ïï з дороги входить i сiда на покутi у шапцi. У шапцi сiда пiд образами, витяга кесета i з граматки скручує велику цигаряку. Закурив i пихкає помалу. Хоче крикнуть — голосу немає, пiдвестись — не рушить з мiсця, тiльки, мов прикута, дивиться. Аж раптом Миколай-святитель ув iконi ворухнувся, зморщився... по хатi озирнувся... тихо чхнув у жменю та й застиг. (Онук лиш посмiхнувся — та все далi курить, все густiше дим ïдкий пускає пiд iкони.) Далi ще хтось чхнув — у темнiй рамi чхнув, а хто такий — не розiбрати. I пiшло чхання по всiй божницi, аж iкони трiскають — iз трiщин порохнею сиплються васильки, аж дзвенять шибки дрiбнi по вiкнах. Довше всiх тримавсь Iсус. Суворо вiн дивився з темноï iкони. Не рухнувсь нi разу — поки й в нього увiрвавсь терпець, i раптом швидко вiн заблимав строгими очима, книгу з рук пустив, закрив обличчя, чхнув, аж дверi навстiж одчинились. Так ïй страшно стало, що закрила на хвилину очi. Знову бачить: встав Iсус, взяв книгу, напинало натягнув на плечi — i поважно десь пiшов iз хати. Потяглися вслiд йому святi один за одним. Вийшли всi. Лишилися в божницi павуки сполоханi та рами. Злiзла з печi, стала серед хати й погляда кругом. А внук цигарку, докуривши, викинув за дверi i, без шапки, дивиться на неï, пильно, ясно дивиться, ласкаво посмiхається i щось говорить. А за дверi глянула — нiкого. Тiльки поле, сповнене до краю, половiє, пiниться хлiбами. Вiтер теплий вiє, обвiває васильчаним запахом та сонцем i доносить пiсню, що над полем розцвiтає голосно. З порога пильно слуха й думає: Вже скiльки прожила — такоï ще не чула. А хороша, вiльна!.. Тут зiтхнула й очутилась. Дивиться, це сонце загляда, заходячи, у вiкна i в обличчя свiтить ïй. Бабуся похрестилась, глянула — нiчого: Миколай-святитель iз божницi погляда докiрливо на неï, а Iсус ïй сварить. Помолилась, позiхнула, рота похрестила. Тихо в хатi, тихо й бiля хати. Вже давно мовчать рипливi дверi. Про онука вже давно не чути. Ой стара бабуся.
Баба